Які весільні традиції Черкаської області

В українській національній традиції осінь – пора весіль. Коли точніше, то повселюдно їх гуляли від Симеона-Стовпника чи звичніше у нас – Семена, 14 вересня, до Пилипівки, 28 листопада. Про народне, себто переважно «сільське» весілля, обряди якого частково збереглися, ми трохи знаємо. Читали, бачили у кінострічках, може, комусь пощастило й самому так одружуватися чи заміж виходити або бути запрошеним на таку «свадьбу». Про весільні традиції Черкаської області пише “Нова доба“.

Шлюбні канони минулого
Звісно, тепер вже ніде й ніхто не дотримується повного циклу весільної обрядовості: сватанки-змовини, оглядини, заручини, дівич-вечір, бгання короваю, запросини, посад, покривання, торочини (коли подруги нареченої допомагали їй готувати посаг, тобто придане), кочалини, комора… А це ще й не повен: у тижневому дійстві було ще чимало ролей, так би мовити, для «акторів другого плану», переважно односельців.

Але ж не всі так парами ставали. Власне, у Черкасах, та й не одній сотні містечок загалом, де жили як потомственні міщани, так і прибулий люд та представники вищих станів, існувало два варіанти обряду: традиційний та «городський». Плюс само собою – весільний «суржик», де всього потроху. Він вдався найживучішим і благополучно дістався наших часів.

Ну хіба дозволили б провінційні сіятельства із собою таке витворяти, як на автентичному весіллі? І якими були правила шлюбу для них взагалі?

Одружувалися за дозволом начальника
Найперше – чітко регламентованими. Церковно-цивільний шлюбний кодекс 1898 року, опублікований в «Київському календарі», не залишав щодо цього найменших сумнівів.

Чоловікам дозволялося одружуватися у віці від 18 до 80 років, жінкам – з 16 до 80. В окремих випадках, коли женихові чи нареченій до цього бракувало не більш як півроку, майбутня пара могла просити єпархіального архірея дати їм дозвіл на шлюб з причини особливих обставин. Жорстко були виписані правила одруження для офіцерів дійсної служби. Ті бідолахи взагалі не могли думати про молоду дружину до 23-х. При цьому й надалі, до 28 років у сухопутних військах та до 25 на флоті, офіцери мали можливість повінчатися з обраницею лише за умови наявності щорічного чистого прибутку 250 рублів мінімально (для порівняння: на початку ХХ століття квиток для курортників до Соснівки у причіпному вагоні першого класу поїзда «Варшава – Київ» коштував 20 рублів).

Для одруження вимагався дозвіл батьків, опікунів чи попечителів обох сторін, а для службовців ще й письмова згода начальства. Згідно з правилами, перед одруженням майбутній чоловік мав повідомити майбутню дружину, якщо вона нижча від нього станово, всі її права, пов’язані із фактом соціальної нерівності. Головне з них – дружина не втрачає своєї частки майна у випадку, якщо судовим порядком чоловіка позбавлять якихось особистих його активів.

Коли ж навпаки – наречена станово була вище чоловіка, бо всяке в житті трапляється, «в разі чого» вона залишалася при своєму цілковито, не втрачаючи ні майна, ні статусу. Інакше кажучи, якщо дворянка вийшла заміж за селянина, то й після весілля вона залишалася титулованою особою, а він – гречкосієм. При розлученні такий сіромаха претендувати на щось спільно нажите не міг. Однак, в шлюбі ти хоч би й цариця, знаходитися будь-де без дозволу на те законного мужа, заборонялося. Кожен із подружжя міг мати окрему власність, однак придане завжди залишалося особистою власністю дружини.

Другий шлюб
До слова, про розлучення. Брехня, що в імперії вони були заборонені, адже шлюб засвідчувався церквою. Понад те, повторні навіть надто й не засуджувалися. Але втретє зв’язати себе узами Гіменея можна було лише за особливим дозволом церкви. При цьому, на пару накладалася єпітимія, тобто відлучення від святого причастя, аж на 5 років. Це багато, адже, скажімо, гробокопателі – тобто не могильщики, а ті, хто несанкціоновано діставався поховань, отримував 10, а «оральні прелюбодії» від 2 до 5-ти (залежно, мабуть, від особистого ставлення до такої плотської втіхи самої духовної особи).

Четвертий шлюб взагалі був забороненим. У випадку його здійснення чи виявлення він визнавався недійсним, і єпітимією тут не відбудешся. Вона – само собою, але обох – до в’язниці. Порізно, звісно, але хоч не надовго: від 4 до 6 місяців.

5 причин для розлучення
Шлюби не визнавали дійсними, якщо з’ясовувалося, що одна зі сторін пішла на цей крок через насильство чи під тиском; є душевнохворою; пара – близькі родичі; він або вона вже перебувають у шлюбі. Окрім цього, церква не давала дозволу на таїнство, якщо православний (-на) обрали собі іновірця, тобто нехристиянина взагалі. Коли католик чи протестант – тут зазвичай хтось мусив переходити у православ’я.

Розлучитися з якихось причин, відомим лише двом, теж було неможливо. Ось повний перелік підстав для нього: подружня зрада; ув’язнення його чи її або ж заслання на термін від 5 років; фізична відсутність – теж не менша ніж 5 років; фізична неспроможність однієї зі сторін до подружнього життя протягом мінімум 3 років. В усіх інших випадках, як то – п’є, б’є, дітей немає, не зійшлися характерами та інших – на розірвання шлюбу церква дозволу не давала.

Новій суспільній владі всі ці правила видалися дрімучим пережитком. У 1920-ті дійшло до абсурду: проголошувалися «безшлюбні комуни», «усуспільнення жінок і дівчат», «повна пролетерська свобода статевих зносин». Одним словом, близькість за теорією «склянки води». І якби не повальні наслідкові епідемії венеричних хвороб – хто знає, через яке місце закралася б у комуністичні голови підозра, що щось воно не так.

Рушники і гарбузи
Що не кажіть, а кохання-залицяння – штука дуже індивідуальна. Тому колективні прояви ніжності, та ще й посеред лютого, як у нас повелося з появою Святого Валентина, – це щось не зовсім природнє для наших країв. Але в українській традиції спеціального дня для проявів ніжності чомусь не придумали, то вже як є: холодно чи мокро – треба.
Але ж як тут «все» відбувалося, поки Валентин десь вештався років 500, бо перша «велентинка» датована ще ХV століттям? Довго, складно, заплутано, але цікаво і здебільшого – результативно.

Усе за планом
Українська весільна традиція передбачала три цикли: передвесільний, власне такий та післявесільний. Перший цикл включав сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Може й парубоцькі посиденьки були, але проти них історія тактовно мовчить.

Весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу (приданого), перезви (це коли після першої шлюбної ночі родичі молодої йшли чи їхали на частування до хати молодого), рядження.

Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодою парою, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, сватин та гостин.

«Сценарій» традиційного народного весілля почасти зберігся й дотепер, але значно більшою мірою – у сільській місцевості. Щоправда, й там з кожним новим десятиліттям він помітно спрощувався. І оповідка жінки, яка віддавала дочку заміж ще якихось 40 років тому, місцями видається настільки архаїчною, що в неї представникам «покоління гаджетів» вже неможливо повірити. Друкується за публікацією у «Газеті по-українськи» від 10 листопада 2007 року, а з-поміж інших варіантів вона вибрана тому, що героїня розповідає про перебіг обряду буквально по-сусідству, тож більшість зі згаданого було притаманним і для черкаських сільських весіль. Тож – туди, на феєричну провінційну «свадьбу» прикінцевих 1970-х…

«До Дмитра (8 листопада, – прим. авт.) дівка хитра, а по Дмитрі хоч нею комин витри», – говорили у нас здавна. Бо до початку листопада колись відбувалося сватання, а пора весіль тривала аж до Пилипівки (28 листопада). Весілля грали протягом тижня: «п’ятниця – починальниця, субота – коровайниця, неділя – вінчальниця, у понеділок-вівторок – їсти та пити, у середу похмелятися, а в четвер після обіду та й додому поїду».

Сватати дівчину молодий ішов зі сватами – батьком та близькими родичами.
– Прийшли до нас по дочку, – розповідає 67-річна Ніна Горбач із села Півці Кагарлицького району на Київщині. – «Ми хочемо теличку купить, чи не продаєте? Може у вас тут єсть така, щоб і не дорога, і гарненька була». А я кажу: «У нас є, тільки шо молоденька. Ми не продаєм». – «Ну, мо’ дорожче хочете, всьо равно ми її купим». Слово по слову. Ну а тоді вже сват рука в руку – всьо. Сваха свою хлібину, я свою. Помінялися. Вони графин свій принесли. Сваха уперед частує, а тоді вже я. На знак згоди принесла розрізаний хліб. «Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть за свою дитину», – казала вона старостам.

Коли ж хлопець дів­чині не подобався, отримував гарбуза. Бо якщо хліб усьому голова, то гарбуз схожий на місце, їй протилежне.

На заручинах молода обдаровувала всіх рушниками.

– Перев’язує їх рушниками, платками. Сорочки дарує молодому та свекрові, а матері хустку. Ну, й домовляються про свадьбу, – веде далі Ніна Миронівна.

Запрошувати гостей на весілля йшли наречений зі старшим братом і наречена зі старшою дружкою. Коли поверталися до хати, починався дівич-вечір. Молоду мили, наряджали у весільний одяг і розплітали їй косу.


Від кожуха до комори
До церкви, хто не боявся партії, наречені йшли окремо. Звідти молодий їхав додому, а потім із весільним почтом по молоду. Супроводжувала їх непарна кількість гостей – парою мала бути тільки подружня.
– Йдуть, співають, бубон, гармошка грає, – продовжує Ніна Горбач.

– Свашка несе на шиї туфлі чи чоботи од зятя. А сватові – рубашка. А як прийшли, то виходить її мати із ситом, у ситі – подарунки. А тоді сваха боярів рушниками в’яже. Треба обов’язково, щоб дружка вкрала у молодого шапку. Вона скачить по лаві, дражниться, а він викупля.

За столом молодих садовили на вивернутого вовною догори кожух – щоб були багатими. Після «перепою» молоді ділили коровай. Спочатку скибки підносили батькам, потім молодятам, а тоді усім гостям. «Підошву» короваю віддавали «запорожцям» – тим, хто не був запрошеним, тож спостерігав за весіллям за порогом хати або біля вікон.

Коли свахи приступали до «покривання» молодої – знімали з неї вінок і пов’язували хустку – співали жалісливих пісень: молода прощалася з дівуванням. А далі – з ріднею, матір’ю, хатою. На воза виносили посаг, скриню, подушки, і весільна процесія рушала до господи молодого.

Невістка приїжджала до молодого з чорною куркою в руках. Кидала її під піч – щоб стати рівноправною господинею у новій хаті. Після привітання та частування молодят вели до комори. Шлюбну постіль стелили на соломі, обсипаючи її зерном і хмелем. Розбираючи молоду, свашки пильнували, щоб та не сховала чогось гострого, бо як раптом вже не чесна, то могла спеціально врізатися чи вколотися.

На ранок свахи або дружки вивішували на дворі «прапор» – шлюбну сорочку з доказами цноти молодої. А все весілля славило молоду та її рід, що добре доглянув дитину.

– У нас як повісили, то висів тиждень, – сміється Ніна Миронівна.

Якщо ж молода ще до весілля «поламала калину», гості перевертали лави, били посуд, рвали рушники. На шию батькам надівали солом’яного хомута і ганьбили їх у піснях (так, хоч і не скрізь, велося в давнину, однак навряд цей «дикий рутуал» дожив до часів, про які розповідає Ніна Горбач: зрештою, інколи трапляється, що «калина» не плямить – тож можливо, жінка описує «теорію», – прим. авт.)

Другого дня в хаті молодого на весіллі гуляли лише одружені. «Зять миє ноги тещі, він же вдягатиме чоботи, що їй купив. А молода миє свекруху та рушником так тре, що та аж пищить! Гості, переряджені у циган, ходять селом із піснями та витівками, збирають харчі, випрошують курей на обід. Якщо в родині женять або віддають заміж останню дитину, то батьків катають селом на возику, гойдають у рядні і купають у водоймі», – закінчує розповідь Ніна Горбач.

Щодо «водойми», то нею найчастіше ставала найбільша у селі калюжа або й копанка. Принаймні – на Черкащині і десятьма роками раніше, бо як катали моїх дідів-бабусь, не раз чув.

Комора – обряд шлюбної ночі, за яким першу ніч молодята проводили в коморі. Він складався з двох частин. Перша включала обряд перевдягання молодої у одяг заміжньої жінки та виведення її до гостей, при цьому їм демонстрували білизну зі свідченням того, що «дівка була чесна». Далі зранку дотримувалися обрядів, пов’язаних із вірою в особливу силу молодої. Вона йшла по воду і влаштовувала митвини: вмивала чи кропила усіх оточуючих. Потім «била кашу» – крупою обсівала хату, а готова ритуальна страва «продавалася» гостям та підмішувалася худобі. Насамкінець відбувалося приєднання невістки до родини чоловіка: розпалювання печі, приготування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю.

Весільні прикмети стародавні та сучасні

За народним повір’ям, вибір місяця одруження багато в чому визначав долю майбутньої сім’ї. Так, святкувати весілля в січні – рано овдовіти, лютому – жити в злагоді, березні – жити на чужині, квітні – задовольнятися непостійним щастям, травні – до поневірянь і хвилювань, червні – до щасливого подружнього життя, липні – до злетів і падінь, серпні – до дружніх стосунків без шкоди коханню, вересні – тихого і спокійного шлюбу, жовтні – до непростого життя, листопаді – до заможного життя, грудні – до зміцнення кохання з роками;
 Гарною прикметою в день весілля є дощ. Якщо ж дме сильний вітер – життя молодих буде вітряним;
 Щоб шлюб був вдалим, молодята не повинні бачити одне одного зранку в день весілля. Бажано також, щоб наречений не бачив сукні своєї обраниці до весілля;
 Перед вінчанням нареченій годиться трохи поплакати. Краще, якщо ті сльози будуть від наставних слів батьків, а не від якогось клопоту;
 Обручки мають бути круглі і гладенькі, без різьблення, насічок та каменів, щоб і життя склалося рівненько;
 Нікому не можна давати міряти обручки ні до, ні після весілля. А от ненароком доторкнутися до обручок молодих на весіллі – до святкування власного;
 Не варто виходити заміж у зеленій сукні. Туфлі мають бути бодай раз вдягнутими до весілля;
 Прикрасити наречену сережками має щаслива заміжня подруга. Перли на весіллі – до сліз нареченої;
 Ніяких прикрас на руках не повинно бути;
 Щоб молоді не потребували грошей, наречений у день весілля має покласти в правий черевик монету;
 До моменту укладання шлюбу молода не повинна бачити себе у дзеркалі в повному вбранні. Як варіант – можна подивитися на себе без рукавичок чи сумочки;
 Перед відправленням з дому наречена, що бажає швидкого заміжжя сестри, повинна легенько потягнути за кут скатертини на столі;
 Не можна їхати до церкви чи РАЦСу прямою дорогою, треба трохи покружляти, щоб заплутати нечисту силу, але при цьому уникати дорогою кладовищ;
 Упродовж усього весілля молодятам не можна озиратися. Краще повернутися повністю усім тілом.

Фото Radio.Обозреватель

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.