Відомий скульптор розповів, як перевтілював Черкаси

Без робіт скульптора Владислава Димйона важко уявити сучасне обличчя Черкас. Пам’ятник Василеві Симоненку, оновлений фасаду музею поета, пам’ятник “Сходи до знань”, монумент репресованим служителям церкви, пам’ятник слюсарю-сантехніку, відновлення та доопрацювання скульптур булгаківських персонажів, міні-копія Палацу одружень. Це далеко не повний перелік витворів черкаського митця, інформує “ВІККА”.

Починати кар’єру на зламі політичних та історичних епох непросто. Особливо, коли країна переживає фінансову кризу і передбачити завтрашній день неможливо. Це час, коли мистецтво мало швидко зорієнтуватися у нових реаліях – розпад Радянського союзу.

– Напередодні цих подій, у 1990 році, один з районів Черкаської області замовив у мене виготовлення бюсту Леніна. Він вийшов великий – вагою десь 500-600 кілограмів. Його так і не встигли встановити: мідь із пам’ятника зняли, а сам бюст викинули. То було перше і останнє замовлення вмираючої країни, – розповідає скульптор.

Про зникнення Радянського Союзу черкащанин дізнався у Юрмалі, де перебував у творчому відрядженні.

– Одразу все змінилося. Ставлення один до одного між колегами стали прохолодними. Ми були з однієї країни і раптом стали іноземцями. До того ж було неясно, що робити. Адже різко зросли ціни, у тому числі і на квитки, посилки. Коригував плани, не знав, що наступають часи боргових відносин, – пригадує Владислав Димйон.

У 90-х роках він ризикнув працювати на себе. Підпорядкування Черкаському фонду художників скульптора не влаштовувало, тож він співпрацював з організацією як позаштатник.

– Був у когорті гонорарщиків. Сам не знаю, як вдавалося виживати. Всі пішли у торгівлю, хтось виїздив за кордон. Був час, коли я спробував продати свій інструмент. Згодом дуже радів, що це зробити не вдалося. Я довго шукав свою нішу. У 90-х роках мистецтво не було популярним, державних замовлень теж не стало, доводилося підлаштовуватися під обставини. Тож занурився у ритуальну тему – робив пам’ятники для кладовища. Найвідоміший – колишньому керівникові “Черкасигазбуду” Бабанському, – зазначає скульптор.

За словами митця, ритуальний період творчості змінив його власну філософію, надав релігійне розуміння сьогодення, а також досвід та знання, які згодом стали у нагоді.

– Я зрозумів силу молитви, значення ритуальної символіки. Усвідомив міру відповідальності перед людьми. Фундамент віри базується на вдячності і на вмінні бути вдячним. Тільки через 10 років я сказав собі: ти маєш займатися справою своєї душі, вона тебе і зігріє, і прогодує, – ділиться своїм світоглядом скульптор.

У 90-ті дійсно творчих замовлень практично не було, лише пара на рік.

– Це надихало, але були свої нюанси. Бюджети робіт коливалися. Бувало, що пам’ятники доводилося завершувати за свої гроші. Якось навіть зрізав батареї опалення у своїй майстерні, аби завершити роботу. Переживав такі часи, що радів компенсації, яку мені виплатила одна з українських галерей за не дуже гарних обставин. Галерея відправила на виставку одну з моїх праць, а її там викрали, – ділиться історією черкащанин.

На початку 2000-х років Владислав Димйон вирішив емігрувати до США. Написавши заповіт на свої роботи, вже почав збирати документи і раптом отримав замовлення реконструювати залізничну станцію ім. Тараса Шевченка у Смілі.

– Я одразу забув про свої плани щодо від’їзду за кордон. Станція була зразкова і там проходило полотно найкращої залізничної дороги країни. Повністю занурився у роботу, підбирав команду. Після цього проекту вже з’явилася стабільна творча затребуваність, – розповідає черкащанин.

Згодом скульптором були створені пам’ятник Матері та пам’ятник митрополиту Йосипу Нелюбович-Тукальському у Чигирині, там же – пам’ятник Микиті Галагану, пам’ятник В’ячеславу Чорноволу у Вільхівцях. Також Владислав Димйон здійснив реконструкцію могили сестри Тараса Шевченка Катерини Красицької,  створивши її портрет.

 

– Багато робіт, на жаль, доводилося виконувати не з того матеріалу або не в тому вигляді, в якому вони задумувалися на початку. Адже бюджет, як правило, змінювали лише у бік зменшення. Був і травматичний досвід. Коли завершували пам’ятник В’ячеславу Чорноволу, я потрапив у аварію. Тож мій син Роман і учень монтували його без мене. Траплялося, що під час робіт над скульптурами отримував пошкодження я і мій учень-помічник Вадим Борисов. Зараз він майстер, – зазначає Владислав Димйон.

Була вдача, коли праця давалася легко, невимушено. І так само виконувалися. Такими запам’яталися ідея та створення скульптури слюсару-сантехніку у 2004 році, яку в народі називають пам’ятником сантехніку дяді Васі.

– У цього героя є реальний прототип. Ідею створити пам’ятник запропонував директор Черкаського водоканалу Сергій Овчаренко. Він розповів, що у них дійсно 35 років поспіль працює слюсар Василь. До речі, саме він і допомагав мені встановлювати скульптуру, сам обкладав біля неї плитку. Слюсар запропонував додати до скульптури вуса, щоб було схоже на Сергія Овчаренка, – пригадує скульптор.

Він зазначає, що на теренах СНД подібних скульптур багато, але містяни вважають черкаську найоригінальнішою.

Не одразу прижилися у Черкасах персонажі Михайла Булгакова. Владислав Димйон приступив до створення Фагота у 1999 році за замовленням архітектора і друга Євгена Кузаєва. Після його встановлення скульптуру довелося зняти, адже за її розміщення запросили орендну платню. Друге життя  Фагота, вже із приєднаним до нього Бегемотом, розпочалося у 2015 році.

– Хтось вкрав деталі скульптури. Тож відновлював голову та ногу персонажа. Додали йому до компанії Бегемота. Все відлито в чавуні. Я трепетно ставлюся до творів Михайла Булгакова та до цього роману зокрема. Радий, що в такий спосіб вдалося долучитися до його творчості, – розповідає черкащанин.

Окремою історією та частиною життя став період, коли скульптору довелося виконувати реставрацію фасаду музею Василя Симоненка, а згодом і створювати пам’ятник поету.

 

– 31 грудня 2009 року люди вже відзначали Новий Рік, а ми монтували дошку на музеї Василя Симоненка під снігом, що тихо кружляв. Вдалося залишити автентичні дубові двері на вході. Тільки одну з них ледве піднімали четверо чоловіків. Нам пропонували поставити нові, але вирішили залишити старі, історичні, – ділиться історією скульптор. – Через рік робили пам’ятник. У нього вдалося вписати багато символів з елементами творчості Василя Симоненка. Потрібно було зобразити молодого 28-річного поета з дуже зрілою душею. За задумом він мав бути 4-метровим, але через бюджет довелося робити його меншим.

Одна з робіт скульптора знайшла своє місце у США. Тож навіть без еміграції черкащанину вдалося залишити слід на далекому континенті.

– У 2009 році мене запросили до Америки. Поїхав туди навесні 2010-го та залишив пам’ятний знак – це зустріч на Ельбі американського та українського солдатів. Цю скульптуру із зображенням українського прапора розмістили у місті Ньютон штату Айова біля місцевого краєзнавчого музею, – пояснює він.

Нещодавно, 13 травня у Новомиргороді відкрили пам’ятник солдатам-афганцям. Цей меморіал – частина долі черкащанина. Те, з чим він зіткнувся особисто під час служби в армії.

– Не раз думав, про різні варіанти розгортання подій. Це перший подібний пам’ятник, де воїн стоїть на колінах. Цього разу, як і завжди, намагався уникнути пафосу. Адже людина, що йде на війну, рано чи пізно приходить до самопожертви. Він віддає все, що може як воїн, боєць. Тут зображено, що він стоїть на колінах вже перед Богом. У нього в руці щойно висмикнуте кільце від гранати, скрізь нього проходять кулі, – розповідає скульптор.

Фото http://vikka.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − 15 =