Три десятиліття тому черкаські газети з номера у номер запрошували на навчання до ПТУ

Присвятив чергове дослідження історії нашого міста до Дня рекламщика 23 жовтня краєзнавець Борис Юхно.

“Тобто найнаполегливіше рекламувалися робітничі професії: отака особливість другої половини 1980-х. Тоді ще ніхто не знав, що у колишніх трієчників, яким прописувалася одна дорога – “в бурсу”, життєві перспективи будуть не гіршими, аніж у більшості однокласників, які закінчили інститути. Липневі номери 1989-го повідомляли, наприклад, що Черкаське СПТУ-22 за 10 місяців готове зробити з випускників автослюсарів, водіїв, монтажників радіелектроніки чи складальниеів мікросхем. Житлом забезпечували, стипендію – 72 рублі, – виплачували. ПТУ-17 хотіло бачити в себе майбутніх столярів, слюсарів, електрозварювальників, штукатурів, плиточників. Їм, окрім матеріальної винагороди у 75 “дерев’яних” (а рубль вже справді втрачав силу) за жагу до робітничих професій, гарантували ще й змістовне дозвілля у гуртках та секціях. Ну й так далі, далі…


Одна сторінка – і майже 70 варіантів щасливого радянського майбутнього. Ще ніхто не знав, що історія відводила йому лише два роки. Вже з першого дня навчання – з гуртожитками чи “компенсацією за оплату приватної квартири у розмірі 25 крб”, одноразовою грошовою допомогою, безплатним харчуванням та навіть можливістю грати у духовому оркестрі. Не навчання, пєсня!

Товари у ті часи просували дві акумулюючі рекламні контори з хитромудрими назвами “Облспоживспілка” та “Укоопторгреклама”. Тодішній копірайтинг – броня у слові. “Вживайте курячі яйця – це корисно!”, “Вчасно здавайте висушену сировину на заготпункти!”, “Відвідуйте підприємства громадського харчування від споживчої кооперації!”

Читачеві переконливо доводять, чому він повинен робити те чи інше, площа дозволяє. Ось, приміром, аргументи на користь придбання спального мішка: “він теплий, і навіть у прохолодну погоду у ньому тепло і затишно. Тож придбайте собі спальний мішок, він обов’язково виручить вас!” Власне, гумові чоботи та мішки-спальники – єдині товари, що стабільно рекламувалися упродовж 1989-го. Дуже сумволічне надвечір’я горбачовської епохи.

Ще до того, як реклама стала годувальницею перших недержавних черкаських газет, засновники яких довели, що успішними можна бути навіть не паскудячи шпальти набридлими портретами, видання пережили останню на сьогодні рекламну революцію. Її продукт – звичні від початку 1990-х “блоки” або ж “модулі”: невеличкі прямокутники, часто оформлені дизайнерами згідно їхніх персональних уявлень про гармонію товару чи послуги з “образотворчим” фоном. Лаконічний текст, реквізити – що ще треба було воскреслому класу дрібних підприємців? Власне, це не зовсім так. Модулі існували завжди, навіть 100 років тому, і тоді вони були мало не художніми витворами, але в радянські часи їх частка в загальному обсязі рекламної інформації суттєво зменшилася. Настали часи “рекламної інформації”, а то – цілі простирадла тексту.

Але формою блоки 1990-х зацікавлять хіба нинішніх медіа-художників. Зміст: ось що вразить обивателя, який ще пригадає часи, коли був мільйонером. 1993 року щономера рекламувалося 12-15 фірм. Амплітуда тем – у дусі часу. “Бізнес-подорожі “Новий Шанхай”. Ваша комерційна кмітливість перетворить добротний китайський товар за помірними цінами, придбаний там, на значний прибуток тут!” // “Фірма “Прометей” реалізує прищепки за ціною 9 крб. 20 коп.” // “Ночной сервис! Ежедневно с 20.00 до 6.00 мы решаем ваши проблемы с комфортным отдыхом. Всего один звонок – и вам доставят шампанское и сигареты различных марок. Мы вам нужны!” // “Видавництво “Республіка” за помірними цінами перевозить вантажі”…

Словом, первинний хаос нео-НЕПу. Ділове завзяття рве греблі, народ стриже купони, а співвідношення цін плутається у здоровому глузді. За рекламними оголошеннями у черкаських газетах посеред квітня 1993-го, Київська універсальна біржа пропонувала кіло гречки за ціною 240 крб., коробку цукерок “Асорті” за 3290, банку львівської кави за 1350 і пачку “Вінстона” за 820. Зате тоді ще реально, а не опереточно діючий річвокзал, запрошував до Києва за 1000 крб, Кременчука – за 624, Чехівки – 130, а до Червоної Слободи можна було кататися до нудоти, бо квиток туди коштував 50 купонів, а це трохи дорожче, ніж поштучна ціна одного “Вінстона”. Та що морем до Слободи – наш аеропорт справно відправляв рейси до 12 міст вже колишнього Союзу, і до Москви зокрема – за ціною двох неповних коробок “Асорті”: усього за 5300!

Так що не нарікайте, дорогі читачі, на засилля реклами у газетах. Адже де вона – там життя. І чим її більше, тим це життя повновимірніше. Мине небагато часу, і ви з цікавістю переглянете підшивки 2018-го. Питання лише, яких висновків дійдете посеред вікон, цілительок, пам’ятників та в умовах пандемії геморою…”

Фото з архіву

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.